Есе – один із популярних сьогодні жанрів публіцистики, що дозволяє проявити творчі здібності та власну життєву позицію. Тому здобувачі освіти Кальницького ліцею ім. Я.Івашкевича залюбки взяли участь у Всеукраїнському конкурсі на написання есе «Війна за СВІЙ шлях» (дитячий погляд).
З УКРАЇНОЮ В СЕРЦІ (Сіжук Анастасія, учениця 10 класу)
Чи хтось ще пам’ятає той час без повітряних тривог, вибухів ракет, безпілотників? Я пам’ятаю лишень, як спокійно лягла спати в своєму ліжечку двадцять третього лютого, а двадцять четвертого вже бігала по кімнаті та збиралась бігти в підвал до бабусі на сусідній вулиці. Саме той день перевернув моє життя догори ногами. Пам’ятаю, як змучена ввечері того першого дня лягла на плече мами і запитала: «Тобі страшно?» «Все буде добре »,- відповіла вона. Мабуть, ця мамина фраза і досі заспокоює мене найбільше.
Зараз я живу на відносно спокійній і чудесній Вінниччині, але подумки все ще поряд з бабусею і дідусем смакую солодкими кавунами влітку. Ходячи вулицями міста бачу щасливих людей, що не чули, як ракети одна за одною літають так низько, наче намагаються знести дахи будинків. Вони не чули, як щовечора падає небо, хоч то і звичайний літак просто перемикає швидкість. Вони не бачили фосфорних бомб, що палили все довкола. Понад усе хочу, щоб вони ніколи цього не побачили.
Моє село на лівобережній Херсонщині було окуповане в першій половині першого дня збройного наступу. Російська армія жорстока і безжалісна, мов стадо диких вовків, трощила все: будинки, міста, вулиці, людські життя… Проходили тижні і місяць, ситуація ставала все гірше в гуманітарному та військовому плані. Поки в магазинах починався дефіцит продуктів, бородаті солдати з автоматами на грудях пересувалися по селу, наче в себе вдома. Бомбардування правої сторони Дніпра ставали все жорстокішими, авіація все гучнішою і страшнішою. руйнування всередині кожного мешканця все масштабніше. Сльози з’являлись на очах щоночі! «За що мені все це?», «Невже всі ми заслужили цей жах?», «Де той Бог, що мав нас охороняти?» - питання, що завжди крутились у моїй голові.
Всередині літа мої батьки прийняли дуже складне рішення - виїхати з окупації. Одинадцять російських блокпостів! Але попереду ще страшніше - сіра зона. Картинка не найкраща - міни, розсипані, мов звичайні камінці, ракети посеред дороги, розкидані боєприпаси. Хотілось плакати. І ми заплакали, як тільки побачили рідний український прапор на першому українському блокпосту. Це були сльози щастя, радості, але одночасно й жалю, бо позаду залишилась домівка. Наступного дня я мала б святкувати свій день народження. Мов учора пам’ятаю ті сльози мами, їй так було шкода мене, їй було шкода, що такий важливий день я проведу в дорозі, а не за святковим столом. Мені теж було шкода , але не себе. Я жаліла, що всього лиш маленька людина, і не можу вплинути на ситуацію. Я так не хотіла бачити маминих сліз. Коли на душі стає сумно завжди згадую її «Все буде добре!». Тиха окупація страшніше за все, що може відбуватись на війні.
Будучи там, на Херсонщині, ти завжди в небезпеці. Сьомого жовтня росіяни забрали в полон мого найріднішого дідуся з самісінського дому! Тяжче за все- відчувати відстань, те, що ти зовсім нічим не можеш йому допомогти. На щастя, він вже вдома. Але я ніколи не забуду той тиждень, що він був у полоні.
Війна - смертельна гра, платять за яку звичайні люди. Чому хтось вирішив, що має право позбавити інших мирного, щасливого життя? Всі ми точно заслуговуємо на те життя без повітряних тривог, вибухів ракет, безпілотників. Ніхто й ніколи не забере в українців свободу, бо ми подолаємо найстрашнішого звіра заради неї.
Зараз я понад усе хочу повернутися додому, знову обійняти бабусю з дідусем. І я впевнена, що це рано чи пізно станеться, бо ми завжди добивались свого! Завжди пам’ятайте : все буде добре!
Я впевнена, що у всіх цих муках зароджується нова Україна - сильна та нескорена. зароджується її нове життя. Ціна за свободу неймовірна, але результат – переродження великої нації, що народить нову епоху з новими цінностями і поглядами.
Ми – нація нескорених ! (Сірук Анастасія, учениця 10 класу )
Повномасштабна війна , що розпочалась 24 лютого о п'ятій годині ранку і триває досі, змінила кардинально наше життя, розділила його на «до» та «після» розстріляла наші мрії, розставила інші пріоритети у житті. Про трагедію, яку переживає сьогодні кожен українець, не можливо говорити без сліз.
Я й досі пам’ятаю кожну мить того трагічного ранку. Той страх та відчуття безвиході. О 7.30 мене розбудила мама,вона тремтячим голосом мовила: «Доню, прокидайся терміново! Потрібно знайти твій паспорт!» Я, нічого не запідозривши, напівсонно швидко піднялась та підійшла до шафки з моїми документами. Проте, уже за кілька хвилин я запитала: «Мам, а навіщо?» Відповідь, яку я почула, підкосила мене: «Насть, почалася війна…» Далі на декілька секунд у повітрі повисла мертва тиша. Такою розгубленою я ще маму ніколи не бачила. «Збирай лише найнеобхідніші речі», - знову почула я, але мама вже схлипувала. І я відчула, як земля пішла у мене з-під ніг, а в голові були лише запитання : «Що робити? Як бути далі? Що з нами станеться?». Але тоді відповіді не знав ніхто.
Тривожна валізка вже тиждень стояла у кутку. Цей перший тиждень був найстрашніший. Щодня по новинах ми дізнавались про страшні вибухи та руйнування околиць Києва,Чернігова,Сумщини, Миколаєва, Харківщини. Волосся дибки ставало від кадрів з Бучі, Ірпеня та Гостомеля. І лише на хвилю відволікав час від часу підбадьорливий голос Олексія Арестовича. Багато дорослих чоловіків та зовсім юнаків з нашого села мобілізували у перші ж дні. Деякі мамині знайомі з дітками, утікаючи від війни, виїхали за кордон. Ми не могли цього зробити, адже в мене є ще 20-річний брат та батько, яких мама категорично відмовилась залишати самих. Я постійно плакала, боялась вночі спати( а ми лягали навіть не роздягаючись). Та й чи спали ми взагалі? Всі мрії враз зруйнувались...
Минуло небагато часу – і страх та паніка минули. Майже одразу українці оговтались і почали допомагати нашій армії, один одному, усі стали дуже дружними. Хто волонтерить, хто йде добровольцем на фронт, а хто в тер- оборону. Роботи було не мало для кожного - для дорослих і для нас, дітей. Можна плести маскувальні сітки, готувати консерви для ЗСУ та переселенців, волонтерити, допомагати грошима, ліками та одягом.
У багатьох сім’ях батько, син чи брат сьогодні захищають нас. Важко уявити, наскільки непросто їм зараз. Ми молимося за них, завжди будемо безмежно вдячні за їх подвиг в ім’я нашого життя.
Сьогодні увесь світ, дивлячись на наш титанічний спротив ворогові, називає українців нацією незламних. Майже одразу усі цивілізовані країни світу відкрили свої кордони для порятунку українських жінок та дітей, дали прихисток, можливість жити і працювати. А згодом почали допомагати зброєю. Наш Президент став прикладом справжнього лідера нації, що не побоялася вступити у нерівний двобій із «другою армією світу» .
Як боляче бачити, як гине на полях бою цвіт української нації, руйнуються, під ракетними обстрілами квітучі міста і села, гинуть ні в чому не винні мирні жителі, серед яких багато дітей. А скільки закатовано українців лише за те, що розмовляли рідною мовою і не погоджувались співпрацювати з окупантами.
На початку війни пролунала фраза з боку росії, що вони захоплять Київ за 72 години, та загалом Україну за 3 дні. Вони забули, що українці - нащадки славних запорожців, девізом яких було гасло: «Хто до нас з мечем прийде, той від меча і загине».
Але, на превеликий жаль, сьогодні залишаються тимчасово окупованими Херсонщина, Донеччина, Луганщина,частина Запоріжжя. Та я впевнена, що наші ЗСУ невдовзі звільнять і ці території, адже вони довели, що на сьогодні у нас перша армія світу.
Кляті орки називають нас бандерівцями, нацистами лише за те, що ми любимо свою рідну землю понад усе і «в ріднім краї панувати не дамо нікому». Прикладом незламності стали захисники Маріуполя, наші азовці, яких навіть у полоні не змогли зламати.
Так, занадто високу ціну ми платимо за нашу свободу, але ми знаємо заради чого такі жертви. Щоб засяяло сонце вільної й щасливої України над світом.
Я- УКРАЇНКА! І я пишаюсь цим!
Я впевнена, що народ, який, дивлячись смерті у вічі, співає «душу й тіло ми положим за нашу свободу» є безсмертним.
Слава Україні! Героям слава!
За волю і долю нових поколінь! (Пргачова Мирослава, учениця 10 класу)
Україно, ти моя молитва,
Ти моя розпука вікова…
Гримить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.
Хай палають хмари бурякові,
Хай сичать образи - все одно
Я проллюся крапелькою крові
На твоє священне знамено.
Василь Симоненко
Я- УКРАЇНКА…
Я прокинулася 24 лютого вранці від страшної звістки про повномасштабне вторгнення російської федерації на територію суверенної, незалежної держави України. До цього я знала, що вісім років наша країна перебуває в стані війни з сусідом- загарбником. Але примара війни ніколи не була так близько біля мене… Я ще ніколи не відчувала такий страх за свою долю, за долю своєї родини і країни. І з жахом уявила, що може статись, якщо війна прийде в мій дім. Вона могла б роз’єднати нас, я не змогла б ходити до свого ліцею, бачитися з друзями. Спочатку це все привело мене в стан оніміння та розпачу…
Мій мирний український народе! Ти виплекав мою любов до Батьківщини та української культури, що несла світові розуміння твоєї величі та миру.
« За що? Чому ? Але ж ти ніколи нікому не бажав зла? Чому нам випали ці страшні випробування? Ми не заслуговуємо на таке!» - такі думки роїлися в моїй голові перші тижні війни. Але згодом я зрозуміла, що мої питання були неправильно поставлені. Не «Чому?», а « Що ми можемо зробити для священної Перемоги, і як допомогти державі подолати агресора?»
Задонатити кошти на ЗСУ чи у Фонд Сергія Притули, або спекти щось смачне для наших Героїв-Захисників, дати прихисток співвітчизникам, що втекли від війни- це найменше, що ми можемо зробити на СВОЄМУ шляху до Перемоги.
Я пишаюся тим, що з перших днів мій батько, Паргачов Олег Вікторович, пішов добровольцем захищати рідну землю від ворога. З того часу кожен день у нашій сім’ї починається з молитви. Ми з друзями плели маскувальні сітки для фронту, односельчани збирали гроші на тепловізори, бронежилети, несли харчі, медикаменти та теплий одяг у штаб гуманітарної допомоги. Уся країна стала єдиним фронтом боротьби. І це так нас здружило. Ми зрозуміли: наша сила – в єдності!
Геніальна українка, поетеса Ліна Костенко, яка завжди була правдоборцем і відстоювала ідею СВОГО шляху України, на початку війни ще у 2014 році у розпачі зверталась до світу за порятунком і закликом до об’єднання:
І жах, і кров, і смерть, і відчай,
І клекіт хижої орди,
Маленький сірий чоловічок
Накоїв чорної біди.
Це звір огидної породи,
Лох-Несс холодної Неви.
Куди ж ви дивитесь, народи?!
Сьогодні ми, а завтра - ви.
Я – підліток, і чітко знаю, чого хочу, розумію, що моє майбутнє залежить тільки від мене. Покладаючись на підтримку батьків, я чітко йду до своєї мети. Я вже бачу, якою я маю бути через 5-10 років. Так само й Україна. Як незалежна, суверенна держава зі своїми цінностями, своєю історією та культурою, вона , як і всі інші народи має право на власне самовизначення. І ніхто не має нам вказувати, яким шляхом йти до процвітання й щасливої долі! Тим більше нав’язувати свої цінності. « У своїй хаті своя й правда, і сила, і воля...»- учить нас Великий Кобзар.
Навіть якщо комусь і здалося, що ми потребуємо , «допомоги» , то це велика брехня! Україна впевнено йде СВОЇМ шляхом. Увесь цивілізований світ бачить, що несе « русский мир»- смерть і розруху. Сьогодні на очах усього світу жителі Бучі, Ірпеня, Гостомеля, Ізюма, міст і сіл Харківщини та Херсонщини стали символами безвинних жертв, закатованих кровожерними виродками 21 століття. Безсилі перед наймужнішою у світі українською армією, що блискавично визволяє окуповані наші землі, орки закидають наші мирні міста ракетами та іранськими дронами –камікадзе, завдаючи нових смертей та руйнувань.
Але ми сильні й незламні! Прикладом цього є наш Президент, ЗСУ, волонтери, увесь український народ. Зразком стійкості й титанічної мужності та сили волі стали наші Герої- азовці в обороні Маріуполя. Вони вистояли в облозі майже три місяці практично без їжі та медикаментів. Обстрілюючи територію заводу « Азовсталь» ,ворог не дотримувався жодних моральних норм, конвенцій та законів людяності. Азовці потрапили в полон , але залишилися переможцями.
Ми низько схиляємо голови перед світлою памяттю Героїв-Захисників, що віддали свої життя « за волю і долю нових поколінь» , боронячи наш спокій. Серед них і наші односельці: Козорізенко Олексій Миколайович, Антух Олег Сергійович, Романюк Юрій Юрійович, Фльорко Григорій Павлович.
Я вірю, що настане мир і буде Перемога. А Україна започаткує нову цивілізацію з новими світовими цінностями , де не буде місця для існування русні. Ми все відбудуємо, життя наше буде новим і ще кращим. Нарешті справдяться слова Тараса Шевченка:
І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син,і буде мати,
І будуть люде на землі.
Незламні (Юхновський Богдан, учень 5 класу)
Я дуже чекав весну, чекав коли буде тепло і можна буде більше часу проводити на вулиці. Але прокинувшись 24 лютого, я зрозумів: щось не те. Моя мама і тато були стурбовані, телефони в обох обривалися, сум і жаль, який читався на обличчях, був дуже сильно виражений. Тоді мені сказали: - Синку, почалася війна…
Мені здається, я не зміг відразу зрозуміти, що відбувається. Але я чітко знав: війна принесе багато горя і страждань і розділить життя кожного на «до» та «після».
Ми живемо у 21 столітті у центрі Європи, в цивілізованому суспільстві, де цінується і поважається думка оточуючих, де є свобода слова, де кожен конфлікт вирішується дипломатичним шляхом. А в нас відбуваються жахливі події. Жорстокість, агресія, ненависть сусідньої країни, яка не знає ніяких моральних правил чи елементарної людяності. Вбиваючи невинних, грабуючи, поціляючи ракетами в будинки, які розриваються, мов фанерні, і тисячі загиблих мирних людей, які мали плани на завтра… Мене ображає, коли запитують: «Заради чого ми воюємо?» Мені здається, це безглузде запитання, відповідь на яке знає навіть малюк. Це НАША ЗЕМЛЯ, наш дім. Армія росії не має меж. І коли кажуть «потрібно було здатися і не було б нічого», то я думаю: це правда, дійсно, не було б ні нас, ні нашого дому, ні нашої України, усе поглинула б чорнота .
Але одне росія зробила: вона змогла об’єднати українців, кожного, від малого до старого. Українці зрозуміли, що наша сила в єдності. Це нелегкий шлях, який политий кров’ю захисників. Наші воїни…Вони справжні герої, які кожної хвилини ризикують життям заради нас. Вони відбивають атаки ворога, повертають наші землі крок за кроком, невтомно проганяючи нечисть з рідної землі. Радіють теплому слову і домашньому хлібові, який до них, не дивлячись ні на що, привозять волонтери. Це люди, які не знають втоми і страху. Те, як кожен прагне до Перемоги, доводить нашу міць і силу єдності. Українці збирають мільйони гривень на амуніцію, ліки чи провізію. На днях агресія ворога не бачила «берегів» людяності, запустивши майже сотню ракет. Але українців це лише розлютило і ще більше об’єднало. Лише так можна пояснити зібрані за добу мільйони гривень на «помсту» у фонд Притули. І крім цього, кожен допомагає знайомим, друзям чи родичам. У цьому впевнився ввесь світ, який допомагає українцям, що знаходяться вдома чи знайшли прихисток за кордоном. Це багато що говорить про відношення світу до українців й України.
Я дуже пишаюся, що я УКРАЇНЕЦЬ! З нетерпінням чекаю закінчення війни нашою ПЕРЕМОГОЮ, повернення кожного воїна, живого і здорового, у тому числі і мого дідуся, Юхновського Валентина Анатолійовича.
СЛАВА Україні! СЛАВА Нації !СЛАВА кожному ГЕРОЮ!
Шлях до волі (Стадник Євген, учень 5 класу)
23 лютого я думав, що через один тиждень прийде весна, і я буду проводити багато часу надворі та гратися з друзями. Я не міг навіть уявити, що війна така жорстока, що будуть помирати мирні жителі, руйнуватися квартири, будівлі та творитися хаос. 24 лютого я прокинувся і навіть не знав, що почалась війна. Я пішов на кухню снідати та побачив тата, його лице було не таке як завжди…Він повідомив мені, що почалась війна. Я відчував страх, а мій молодший брат, який ще зовсім нічого не зрозумів, був наляканий і не знав, чому всі такі тривожні.
Сьогодні вже майже 8 місяців, як іде війна. Вся Україна кожного дня потерпає від ракетних ударів. Кожне місто постраждало від обстрілів росії, але ми не втрачаємо надію. Наші військові ще в перші дні почали вбивати орків та за маленький час знищили багато техніки та російських окупантів. На День Незалежності було випущено по українських містах приблизно 75 ракет, рекордна кількість їх - до 10.10.2022. В цей день було випущено 84 ракети. Наші військові збили більше половини. Отже, це не війна двох армій, а геноцид українського народу. Перед цією датою нанесено ракетний удар по Кримському мосту,щоб рашисти не змогли переправляти в Україну смертоносну зброю й техніку. Талановиті українці про цю подію одразу ж склали пісню. Русня захотіла спробувати теж нанести удар по скляному мосту в Києві. Удар нанесли, але міст вистояв. Кажуть, що мер Кличко матеріали для мосту взяв із славнозвісного заводу, «Азовсталь». Сергій Притула ще з початку війни почав збирати кошти на допомогу Україні, після повномасштабного вторгнення окупантів зібрали 340 млн гривень на помсту.
Наш народ дружний та вірний, але багатьом людям потрібно було виїхати за кордон, щоб зберегти життя. Виїхали мої друзі – Рома та Єгор. З ними я проводив багато часу, але не втрачаю надію, що вони скоро повернуться. Мій дядько пішов на війну добровольцем, я за нього дуже хвилююся, і не тільки за нього, а й за всіх наших героїв-захисників.
За цих вісім місяців українці довели, що ми сильні й незламні. Дорослі й діти – усі допомагають армії хто чим може. Я дуже хочу, щоб війна закінчилась і всі повернулись живими і здоровими, а ми зажили спокійно і щасливо. Щоб ми ходили, як колись, до школи, батьки були спокійні за наше майбутнє.
Я вірю, що моя мрія обов’язково невдовзі зійсниться!
